Дорога була довгою. Дійсно. Це найдовший мій безперервний похід, який зайняв майже весь день. Але за цей день емоцій було стільки, що можна цілу новелу написати. Тому воно того було вартим. А тепер детальніше. Бо ж наше життя вимірюється кількістю спогадів, а не кількістю прожитих днів. І цей підйом додав мені життя.

Прокинулись рано, спати чомусь зовсім більше не хотілося. За вікном була така гарна погода, що навіть якщо б те бажання спати було, то воно б моментально зникло. У вітальні уже був приготовлений сніданок і його запах ще сильніше манив вилазити з ліжка. Ми були сповнені енергії. Передчуття дороги глухо бухкало у грудях, заряджаючи малими порціями адреналіну. Ранок був прекрасним.

Добре поснідавши і взявши із собою наплічник із їжею та водою, ми вийшли із хатини, щоб познайомитись із нашим водієм та екскурсоводом. І яке ж було здивування, коли тим самим екскурсоводом виявилась Надійка. Дівчинка років 9-ти із енергійним зарядом, здавалось ста батарейок, вона постійно говорила і рухалась, а продовж всього походу розповідала прекрасні історії, легенди та байки їхнього краю, розповідала про традиції, про ритм життя, про дітей, про все-все-все і навіть більше. Надійка виявилась найщирішим екскурсоводом. Але то потім. Познайомились, всілись в машину, поїхали. О, ні. Навіть не думайте, що ми під сам той камінь машиною виїхали. Ми виїхали лиш із села. А далі – пішки. На те вони і гори ж, щоб по них ходити. А ми находились, вірте мені.

Я не скажу, що дорога була складною, дорога просто була довгою. Там не було крутих підйомів(крім одного), не було водянистих переходів, не було чудернацьких маршрутів. Там були пологі гори і полонини. Ох, і їх було багато.

Пройшовши половину шляху ( зі слів Надійки) ми зупинились перепочити, трохи пожувати їжі і покататись на коні. Сонце піднялось високо над нами, в небі не було жодної хмаринки, віям приємний вітерець.

Дощ буде – , сказала Надійка. І спокійно продовжила гризти яблуко.

І знаєте що? Я їй повірила. Бо в горах я не вірю двом речам: коли мені говорять, що пройтись потрібно ще метрів сто(ага, в кращому випадку це 2 км) і погоді. Погода у горах мінлива, як настрій у закоханої дівчини. І той день не став винятком. Чисте небо затягнулось хмарами, здавалося, за лічені хвилини, гриміло так, наче зійшов сам Зевс і вирішив побавитись. Повторюсь, хто не був під час зливи у горах, той не знає, що таке дощ.

Змочені та засмучені, побоявшись немилості стихії, ми вже хотіли повертатись додому. І якби не ультиматум Надійки у тому, що потрібно йти далі, ніхто б із нас так і не побачив Писаний Камінь. Я вже говорила, що вона найкращий екскурсовод?

Далі було спокійніше, у небі знову розвиднілось і ми продовжили свій шлях. За кожним пагорбом, який ми проходили, з’являвся такий краєвид, що вся втома моментально зникала і хотілось іти далі. Надійка постійно повторювала: «ще трохи, ще трохи», бігла вперед і сміялась, а ми човгали позаду із роззявленими ротами від захвату, і намагались запам’ятати, запам’ятати усю ту велич і красу.

Краса красою, а все ж був такий підйом, під час якого хотілось таки здатись. Хоча збоку знову чулись слова про те, що це вже кінець, і що ми вже прийшли. Тіло вперто не хотіло вичавлювати із себе сили на фінальний ривок. (Згадуючи це зараз, я розумію, що була б останньою дурепою, якщо би здалась).

Сили знайшлись, ми піднялись. Але ви дійсно думаєте, що це кінець? В горах я не вірю двом речам, погода уже була, тому і настав час для вимірювання відстані. Те, що мало зайняти  5 хв, зайняло ще хвилин 20, але, на щастя, ті 20 хвилин потрібно було пройти рівною дорогою серед лісу.

І от він! Писаний Камінь. Камінь, на якому були і Франко, і Леся Українка. Камінь, на якому є згадки із часів Київської Русі! І ми були біля нього, ми були на(!) ньому. Вся та дорога, яку ми перебороли, була варта тієї секунди, коли ми вибрались на нього і побачили весь той краєвид. Як же там невимовно прекрасно. Як там вільно, як там щиро. У той момент я зрозуміла, що пройшла би ще тричі весь той шлях, задля цього. Бо саме такими моментами у скарбничку життя додається спогад, який ти уже не забудеш. Який буде тепер із тобою завжди. Те, чим ти будеш пишатись. Бо гори тебе випробовують на характер. І у такі моменти ти розумієш, що перемогла.

Йти назад було легко. Ніхто не спішив. Ми повсюди бачили їжаків, ящірок і величезну кількість слимаків, зайшли на смугасті водоспади, побачили, де ростуть гогодзи. Я тричі впала і, якимось дивом, не вивернула собі нічого. Дорогою назад  фотографували один одного та посміхались. Дуже багато посміхались. І були таки щасливими.