Екскурсія до Писаного Каменя (розповідь наших гостей)
Новини / 23 августа 2017Прокинулись рано, спати чомусь зовсім більше не хотілося. За вікном була така гарна погода, що навіть якщо б те бажання спати було, то воно б моментально зникло. У вітальні уже був приготовлений сніданок і його запах ще сильніше манив вилазити з ліжка. Ми були сповнені енергії. Передчуття дороги глухо бухкало у грудях, заряджаючи малими порціями адреналіну. Ранок був прекрасним.
Добре поснідавши і взявши із собою наплічник із їжею та водою, ми вийшли із хатини, щоб познайомитись із нашим водієм та екскурсоводом. І яке ж було здивування, коли тим самим екскурсоводом виявилась Надійка. Дівчинка років 9-ти із енергійним зарядом, здавалось ста батарейок, вона постійно говорила і рухалась, а продовж всього походу розповідала прекрасні історії, легенди та байки їхнього краю, розповідала про традиції, про ритм життя, про дітей, про все-все-все і навіть більше. Надійка виявилась найщирішим екскурсоводом. Але то потім. Познайомились, всілись в машину, поїхали. О, ні. Навіть не думайте, що ми під сам той камінь машиною виїхали. Ми виїхали лиш із села. А далі – пішки. На те вони і гори ж, щоб по них ходити. А ми находились, вірте мені.






Я не скажу, що дорога була складною, дорога просто була довгою. Там не було крутих підйомів(крім одного), не було водянистих переходів, не було чудернацьких маршрутів. Там були пологі гори і полонини. Ох, і їх було багато.
Пройшовши половину шляху ( зі слів Надійки) ми зупинились перепочити, трохи пожувати їжі і покататись на коні. Сонце піднялось високо над нами, в небі не було жодної хмаринки, віям приємний вітерець.
Дощ буде – , сказала Надійка. І спокійно продовжила гризти яблуко.
І знаєте що? Я їй повірила. Бо в горах я не вірю двом речам: коли мені говорять, що пройтись потрібно ще метрів сто(ага, в кращому випадку це 2 км) і погоді. Погода у горах мінлива, як настрій у закоханої дівчини. І той день не став винятком. Чисте небо затягнулось хмарами, здавалося, за лічені хвилини, гриміло так, наче зійшов сам Зевс і вирішив побавитись. Повторюсь, хто не був під час зливи у горах, той не знає, що таке дощ.
Змочені та засмучені, побоявшись немилості стихії, ми вже хотіли повертатись додому. І якби не ультиматум Надійки у тому, що потрібно йти далі, ніхто б із нас так і не побачив Писаний Камін. Я вже говорила, що вона найкращий екскурсовод?
Далі було спокійніше, у небі знову розвиднілось і ми продовжили свій шлях. За кожним пагорбом, який ми проходили, з’являвся такий краєвид, що вся втома моментально зникала і хотілось іти далі. Надійка постійно повторювала: «ще трохи, ще трохи», бігла вперед і сміялась, а ми човгали позаду із роззявленими ротами від захвату, і намагались запам’ятати, запам’ятати усю ту велич і красу.
Краса красою, а все ж був такий підйом, під час якого хотілось таки здатись. Хоча збоку знову чулись слова про те, що це вже кінець, і що ми вже прийшли. Тіло вперто не хотіло вичавлювати із себе сили на фінальний ривок. (Згадуючи це зараз, я розумію, що була б останньою дурепою, якщо би здалась).
Сили знайшлись, ми піднялись. Але ви дійсно думаєте, що це кінець? В горах я не вірю двом речам, погода уже була, тому і настав час для вимірювання відстані. Те, що мало зайняти 5 хв, зайняло ще хвилин 20, але, на щастя, ті 20 хвилин потрібно було пройти рівною дорогою серед лісу.






І от він! Писаний Камінь. Камінь, на якому були і Франко, і Леся Українка. Камінь, на якому є згадки із часів Київської Русі! І ми були біля нього, ми були на(!) ньому. Вся та дорога, яку ми перебороли, була варта тієї секунди, коли ми вибрались на нього і побачили весь той краєвид. Як же там невимовно прекрасно. Як там вільно, як там щиро. У той момент я зрозуміла, що пройшла би ще тричі весь той шлях, задля цього. Бо саме такими моментами у скарбничку життя додається спогад, який ти уже не забудеш. Який буде тепер із тобою завжди. Те, чим ти будеш пишатись. Бо гори тебе випробовують на характер. І у такі моменти ти розумієш, що перемогла.
Йти назад було легко. Ніхто не спішив. Ми повсюди бачили їжаків, ящірок і величезну кількість слимаків, зайшли на смугасті водоспади, побачили, де ростуть гогодзи. Я тричі впала і, якимось дивом, не вивернула собі нічого. Дорогою назад фотографували один одного та посміхались. Дуже багато посміхались. І були таки щасливими.